“Ходить и говорить” – перформанс, який отримав уже чимало feedbackів на інших ресурсах (зокрема, ЧИТОМО) і відбувся майже місяць тому (18.09.2016) у UNDERGROUNDі під час Форуму Видавців. Антон Полунін та Олексій Шмурак повторили перформанс у київській “Plivka”. А я сиділа перед екраном ноутбука і не знала, з чого почати: Антон та Олексій дуже люб’язно відповідали на питання, але важливішою мені здалася атмосфера, і чи не вперше мені просто забракло слів, щоб її описати (бо як пояснити, що жорсткість ритмів, голос, який проник так глибоко, що, здається, запустив незворотні процеси на клітинному рівні, занурили мене в атмосферу цілковитої свободи, що у темряві UNDERGROUNDу я почувалася так само, як три роки тому на мотоциклі на одній із нескінченних доріг Індії, і так само, як уже пізніше, на нічній трасі у машині випадкових людей, які слухали Jam FM і пригощали горіховим варенням).
Після “Ходити і говорити” я вийшла за межі простору у неймовірному захваті, для опису якого мені щойно знадобився цілий абзац. І найгірше, що ось уже місяць я ходила-говорила і думала, на скільки справжніми були оті мої перші враження, і чи, описуючи їх, я не піду аж надто далеко від самого перформансу. Аж ось серед неймовірної кількості інформації у стрічці Facebook натрапляю на коментар перформансу і розумію, що це – саме ті потрібні слова, які я шукала місяць:
“Ткань реальности моментами честно трещала”
Елена Самойленко
“Ходить и говорить” – російськомовна назва перформансу білінгвального поета Антона Полуніна, українською мовою прочитується як дія, що відбувається тут-і-зараз, просто перед глядачами, і коротко описує те, що відбувається на сцені.
Ходить/говорить – це своєрідна бінарна опозиція, яка імпліцитно включає в себе одну із найдавніших дуальних пар слово(“ходить”) / дія (“говорить”) . У перформансі вони існують як єдине ціле, коли одне плавно витікає з другого або в нього перетікає. Але цією характеристикою перформанс, природно, не обмежується навіть попри те, що у перформансі окрім тексту та музики не задіяно нічого… майже нічого.
Візуальну частину “Ходить и говорить” доповнювали костюми, пошиті Ольгою Лістуновою спеціально для “Ходить и говорить”. Як зазначив музикант і композитор Олексій Шмурак, дизайнер втілила у них власне бачення тексту, враховуючи побажання перформерів, але не більше. Як наслідок, глядач ще під час перформансу знайомився, водночас, із першим читацьким відгуком на текст, втіленим у костюмах.
Проте, саме наявність костюмів споріднює “Ходить-говорить” із театральною постановкою. Поспілкувавшись із Антоном Полуніним, я з’ясувала, що всі рухи на сцені, які здавалися імпровізованими, насправді – результат численних репетицій.
“Репетиції для даного перформансу – надважливі, адже необхідно узгодити не лише послідовнійсть дій, якість читання (тут дуже важливу роль відіграє режисер Дмитро Казаков) та сценічну поведінку, але й “відкатати” усі партії, зігратись, щоб на сцені усе виглядало якомога більш природно”.
Антон Полунін
До того ж, “Ходить и говорить” поїде містами України у рамках презентації книги Полуніна у такому ж вигляді. З тими ж костюмами і тим самим текстом. То чи можна класифікувати його до перформансу?
“Я не фахівець у перформансах… дідько його знає, що ми насправді робимо. Але, здається мені, грань між перформансом і театралізованим дійством не така вже й чітка. Крім того, в “Ходить и говорить” є кілька імпровізаційних шматків: моє соло, частина моїх барабанних партій. А багато з того, що грає Олексій Шмурак змінюється не лише від виступу до виступу, але й від репетиції до репетиції. Тобто повторити усе з точністю неможливо (та й не потрібно)”.
Антон Полунін
Антон Полунін [поет, музикант, видавець]
Антон Полунін
Ідея перформативних презентацій книжок серії “Лоція” належить… Кат його зна, кому вона належить. Здається, всі ми (я та Дмитро Казаков – видавці, редактори, укладачі серії), коли вирішили видати ці книжки, зрозуміли, що презентувати їх у нудному форматі “зустріч з автором, питання-відповіді, трохи читання” ми просто не зможемо.
Перший такого штибу перформанс був презентацією книги Дмитра Авер’янова “Стихотворения” (теж вийшла у серії “Лоція”). Спочатку ми думали, що Дмитро почитає вірші під якийсь незвичайний музичний супровід, тому попросили Олексія Шмурака написати для “презентації” музику. Але, прочитавши книжку, він так сильно захопився процесом монтажу текстів та музики, що створив щось на кшталт камерної опери.
Водночас ми займалися підготовкою фестивалю kyiv poetry week. Знову-таки, ми розуміли, що провести відкриття у звичному форматі не можемо (нам справді нецікаво виголошувати спічі про літпроцес, як це часто буває на відкриттях літературних фестивалів). Тому ми створили досить незвичне дійство [теж перформанс] opening. Так у березні 2016 в рамках ‘kyiv poetry week’ ми поставили одразу 2 перформанси. Тоді ми зрозуміли, що хочемо робити це постійно. Тому, коли черга дійшла до презентації моєї книги, ми вже не розглядали альтернатив перформативній формі.
Щодо конкретного сценічного рішення – ідея перформансу у форматі джем-сейшну належить мені та Олексієві Шмураку. Ми просто зрозуміли, що нам не обов’язково ділити ролі на “читців” і “музикантів”, адже ми обидва можемо виконувати партії на музичних інструментах, співати, читати. Це дозволило бути значно розкутішими в аранжуванні (можна застосовувати кілька інструментів водночас), музичній формі, загальній драматургії та сценічній поведінці (останнє теж важливо: у нас не виникає питання “куди подіти руки” чи “як стояти”, бо ми постійно зайняті грою на інструментах). Добре підтримують драматургію виступу мовні переходи. [Текст написаний російською та українською, оскільки мені цікаво досліджувати білінгвальний літературний простір].
Ідея застосувати в перформансі костюми належить Дмиртру Казакову.
Більшу частину музичного оформлення написав Олексій Шмурак. Я написав музику (ну і текст) до пісні “Сталін Кірова убіл” та керував її аранжуванням. Я також автор гітарного соло та частини барабанних партій.
Зводити тексти зі звуком було порівняно нескладно. Йдеться, власне не про тексти, а про текст: для перформансу я спеціально написав лібрето, до якого не включив жодної зі старих поезій (за вийнятком фінального вірша “Кто ты”). Я написав цілісний поетичний цикл з трьох частин, до тексту додав коментарі щодо музичної структури перформансу, якими Олексій Шмурак керувався під час написання музики.
[“Ходить и говорить” на YouTube]
Daryna Gladun 