Vanitas vanitatum

У вівторок, 15.11.2016 у київському “Музеї сновидінь” відбувся безпрецедентний перформанс ‘Vanitas’, під час якого глядачі знищували їстівну інсталяцію, частиною якої був справжній людський череп Остап.

Це – перший спільний проект київської художниці, культуролога Оксани Дідківської-Воробієнко та психолога Юлії Целікової.

Світлина VORONA event group

Vanitas у живописі

Vanitas (з лат. марнота) – алегоричний натюрморт, неодмінною складовою якого був людський череп.

‘Vanitas’ П’єра Франческо Ціттадіні

Власне, термін naturemort з латини означає “мертва природа”. Тому, фактично, пишучи ванітаси, художники нагадують глядачам, що краса фруктів, овочів або квітів усіх натюрмортів – минуща, бо предмети – на картинах мертві.

Vanitas vanitatum et omnia vanitas (Ekl. 1:2)
Марнота марнот, усе – марнота! (Екл. 1:2)

Продовжуючи традицію митців епохи Бароко, молода київська художниця Оксана Дідківська-Воробієнко, засновниця арт-проекту “Естетика смерті”, створює колекцію робіт “Ванітас”, використовуючи як модель череп невідомого чоловіка, якого називає Остапом.

Картина Оксани Дідківської-Воробієнко; світлина VORONA event group

Світлина VORONA event group

“Остап дістався мені від вчителя малювання. На початку 90-х, під час розкопок на кладовищі, митцям дозволили забрати собі людські останки. Так у багатьох художніх школах та академіях з’являлися справжні анатомічні моделі.
А щодо мого черепа, то ким він був за життя – невідомо. Але тепер він став моїм улюбленим натурником”.

Оксана Дідківська-Воробієнко

Перформанс-лекція

Оксана Дідківська-Воробієнко та Остап; світлина VORONA event group

Дослідженням тематики смерті художниця Оксана Дідківська-Воробієнко займається понад 8 років. У рамках проекту “Естетика смерті” мисткиня і науковець проводила лекції, виставки, екскурсії. Спільнота проекту постійно поповнюється новими дослідженнями і готичними поезіями Серго Солольника. Але “Vanitas” – перша лекція-перформанс у проекті.

“Ми так звикли до лекцій, що не усвідомлюємо: кожна лекція насправді – перформанс”.

Оксана Дідківська-Воробієнко

Мисткиня переконана, що засвоєння будь-якого матеріалу передусім залежить від майстерності лектора.

Під час лекції, як і під час будь-якого перформансу, слухачі звертають увагу не лише на те, що повідомляє оратор, але й на те, як він говорить, на жести, міміку, інтонацію.

Оксана Дідківська-Воробієнко та Юлія Целікова

Разом із психологом Юлією Целіковою, яка понад 6 років займається дослідженням гастрономічної культури, Оксана створює їстівну інсталяцію ‘Vanitas’, композиційним центром якої став череп Остап, оточений стравами, які домінували на картинах ванітас та натюрмортах у різні епохи.

Крім того, кожен присутній отримав коробку із таким само набором продуктів.

На екрані з’являлися репродукції ванітасів і натюрмортів, на яких домінували ті чи інші страви. Лекторки по черзі розповідали про те, чому на траурних столах та картинах-ванітас в різні часи з’являлися виноград, яблука, сир, грейпфрути, мак, риба, горіхи, вино і пропонували скуштувати наступним той продукт, про який іде мова (з інсталяції або особистої коробки).

“У такому разі спрацьовує не лише слухова та зорова, але й нюхова, смакова і тактильна пам’ять. Так матеріал краще засвоїться, а наступного разу, коли слухачі їстимуть печене яблуко або грейпфрут, то згадають, що це – символи гріхопадіння, а мак – символ одного із семи смертних гріхів – ліні”,- пояснила Юлія Целікова.

Світлина VORONA event group

Наприкінці вечора учасники перформансу мали нагоду поспілкуватися з лекторками і більш детально оглянути виставку картин Vanitas.

Я не буду описувати власне враження від дійства. Скажу лише, що у вівторок ввечері після роботи чимало людей зібралося послухати двогодинну лекцію. І вони не лише її дослухали, але й відмовилися від запланованої перерви, а потім залишилися, щоб обговорити почуте і побачене.

Що ж стосується інсталяції, то до неї досить довго ніхто не торкався. А якщо і брав щось, то хіба те, що лежало найдалі від черепа. Художниця звернула на це увагу після виступу і сама скуштувала грейпфрут, який лежав упритул до черепа. І вже за кілька хвилин від інсталяції не залишилося нічого, крім Остапа.

Юлія Целікова та Оксана Дідківська-Воробієнко; світлина VORONA event group

“Тут справа не в смерті, а в нашому до неї ставленні. Ми спокійно їмо мертву їжу, але досі боїмося людських кісток. А між тим, вони не мертвіші від цих яблук і цього винограду”.

Оксана Дідківська-Воробієнко

“Ми довго думали, у якому форматі подавати інформацію. З одного боку, мало хто витримає двогодинну лекцію. З іншого, перформанс не вмістив би всієї інформації… А істина, як відомо, десь посередині. Тому ми і вирішили поєднати ці два, здавалося б, різні види подачі матеріалу. Коли ще ви зможете не просто дивитися на картини, але й скуштувати те, що на них зображено?“

Юлія Целікова

Лекторки запевнили, що повторювати перформанс ‘Vanitas’ не будуть, хоча планують і надалі проводити спільні заходи у такому ж форматі.

P.S. Відвідати виставку картин Vanitas Оксани Дідківської-Воробієнко можна в Музеї Сновидінь до 4.12.2016.

Гемінгвей у полі

У літературному житті настав період осінніх презентацій і нескінченних дощів.
Перформери відпочивають до наступного фестивалю. Тому я вирішила згадати літо і “Сніги Кіліманджаро” – літературний перформанс, що відбувся 7 липня 2016 року у рамках Off-Stage Festival Osten Saken.

Вперше про твір Ернеста Гемінгвея “Сніги Кіліманджаро” я почула на парі від письменника і художника Анатолія Дністрового. Я не читала її, як і більшість книг, про які він говорив, але тоді, роки три тому, подумала, що раз Дністровий радить, то треба. Так і лягли “Сніги Кіліманджаро” на купу до решти “треба” поруч із “Прощавай, зброє!” та “Сієстою” того ж таки Гемінгвея. Так само, як і передивитись усі старі фільми за його творами, бо “Вце ж класика!” (Анатолій Дністровий).

Кадр із фільму “Сніги Кіліманджаро” (1952)

Аж ось бачу серед фестивальних заходів анонс “театралізованих читань” “Снігів…” і розумію, що якщо в житті взагалі бувають знаки, то це – він.

---

4:44 ранку. Миронівці. Руїни садиби Остен-Сакен.

Режисер Олексій Доричевський зібрав усіх нас (як не дивно, усіх нас налічувалося зо два десятки попри те, що була майже п’ята ранку останнього фестивального дня і спали ми години зо три). Актори, такі ж сонні, як і глядачі, перемовляються між собою:

– А Льоша тобі пояснив, що робити?
– Ну як… Сказав походити трохи.
– Де походити?
– А я знаю?

Мовчки до нас підійшов Олексій, окинув усіх поглядом, трохи постояв, і пішов у бік наметового містечка.

Ніхто не знав, чи слід іти за ним. Тому всі стояли.

5:00

Режисер таки повернувся із кількома акторами. І пішов за межі фестивальної території.

– Нам іти? – запитав хтось із присутніх.
– Чи чекати?

Ми стояли так, поки не побачили, що Олексій відійшов досить далеко і, вочевидь, не збирається повертатися, тому рушили за ним.

Мовчки йшли трасою, перемовляючись між собою про те, куди він нас веде. Бо всі (і актори теж) думали, що театралізована читка буде на сцені.

Ми вийшли у поле.
Світало. Але сонця ще не було видно.

Минуло ще кілька хвилин. Почали жартувати про Моісея, який так само обіцяв, що все буде швидко, але тут наша подорож і скінчилася, бо Олексій зупинився і сів у траву.
Глядачі і актори почали розкладати каремати.

Режисер зачекав, поки всі вмостяться, і почав читати.

Олексій Доричевський (режисер, актор, організатор фестивалю)

Текст Гемінгвея мандрував між нами. Олексій іноді, читаючи, відходив далеко і ми перешіптувалися, чи не піти і нам за ним? А раптом він знову кудись нас веде? Але режисер/актор/перформер Олексій Доричевський щоразу повертався.

Сходило сонце, а ми слухали історію про те, як у засніжених горах від гангрени помирав чоловік. Поруч із глядачами сиділи актори. Дехто заснув (бо спав до того лише три години, а перед тим цілий день грав у спектаклях), але більшість сиділа і уважно стежила за найменшими рухами Олексія, боячись пропустити момент, коли потрібно буде йти звідси.

Олексій розкидав прочитані листки. І коли останній ліг на траву поруч із іншими, режисер просто встав і пішов. Так само мовчки, як і на початку.

Сонце зійшло досить високо.
У занедбаному полі почали сюрчати цвіркуни. І я пам’ятаю це досі, бо тоді, вперше за літо їх почула.

Актори/глядачі сиділи поруч. І різниці між ними не було жодної: кожен напевно не знав, чи повернуться Олексій цього разу.
За кілька хвилин хтось сказав: “Мабуть, все”. І ми почали збиратися.

Пам’ятаю, ми вийшли з поля у якомусь дивному піднесеному настрої, повними сил та енергії. На годиннику була шоста ранку.
Ще година до йоги. І ми (я, поет Ігор Мітров, актори Наталія Ворожбит, Євгенія Відіщева та інші) довго говорили про “Сніги Кіліманджаро” (до йоги, після йоги, замість йоги). Ми ділилися враженнями.
Я запитала, чи був хоч якийсь сценарій, але його не було. Лише текст Гемінгвея, який розлетівся мироцьким полем.

Тому зараз, у час літературно-перформативного штилю, я згадала саме про цей перформанс. Не думаю, що його можна класифікувати як “геппенінг”, оскільки залучено все-таки було порівняно небагато людей. До того ж, на фестивалі були більш потужні геппенінги, під час яких місцеві катали дітей і акторів на машині і купували їм морозиво.

Якщо говорити про суто формальні акценти, які розставив Олексій, то в основі перформансу була покладена не дія, і не слово, а елемент несподіванки. Так, “Сніги Кіліманджаро” розгорталися і в просторі, й у часі, ще відтоді, як ми, сонні, прийшли на руїни панського маєтку і виявили, що читань на сцені не буде. І все, що було далі: дорога, поле, світанок, цвіркуни, повернення до наметового містечка окремо від інших (кожен із власними роздумами). Але напругу тримав саме елемент несподіванки. Ми уважно слухали текст, спостерігали за Олексієм, оскільки не знали, чи повернеться він наступного разу. Так само ми дослухались до долі героя тексту: чи помре він? Чи наступного разу, коли у його спогади про минуле увірветься реальність, він буде жити? Чи прилетить гелікоптер? Чи одужає чоловік? Чи ми почуємо його останні передсмертні хрипи?

Усі ці питання тримали нас (глядачів і акторів) у напрузі до останнього слова. І навіть опісля.

Щодо фестивалю в цілому, то під час нього відбулася дуже важлива річ: проникнення мистецтва у публічний простір. Ця дорога, це поле, ці руїни ніколи раніше не сприймалися місцевими як простір, де в принципі можуть відбуватися вистави. Уже вдень, коли на фестиваль прийшли місцеві жителі і запитали, що ми робили у полі, то, пам’ятаю, один хлопчик сказав: “У полі кіз пасуть, а не книжки читають”.

Фестиваль Osten Saken переніс мистецтво зі сцени на ґрунт.

Принаймні, жителі Мироцького побачили, що мистецтво буває різним. І хоча дорослі поставилися до експериментів досить скептично, але діти були просто у захваті від усього, що відбувається. Хочу вірити, що років за 10 на черговий фестиваль Osten Saken прийде місцева молодь, яка виросла з усвідомленням того, що мистецтво може бути де завгодно і яким завгодно, що воно не аж таке далеке і недосяжне, як видається спершу.

Думаю, таких фестивалів і таких заходів із захоплення публічного простору митцями має бути значно більше.

Ходить/говорить

“Ходить и говорить” – перформанс, який отримав уже чимало feedbackів на інших ресурсах (зокрема, ЧИТОМО) і відбувся майже місяць тому (18.09.2016) у UNDERGROUNDі під час Форуму Видавців. Антон Полунін та Олексій Шмурак повторили перформанс у київській “Plivka”. А я сиділа перед екраном ноутбука і не знала, з чого почати: Антон та Олексій дуже люб’язно відповідали на питання, але важливішою мені здалася атмосфера, і чи не вперше мені просто забракло слів, щоб її описати (бо як пояснити, що жорсткість ритмів, голос, який проник так глибоко, що, здається, запустив незворотні процеси на клітинному рівні, занурили мене в атмосферу цілковитої свободи, що у темряві UNDERGROUNDу я почувалася так само, як три роки тому на мотоциклі на одній із нескінченних доріг Індії, і так само, як уже пізніше, на нічній трасі у машині випадкових людей, які слухали Jam FM і пригощали горіховим варенням).

Після “Ходити і говорити” я вийшла за межі простору у неймовірному захваті, для опису якого мені щойно знадобився цілий абзац. І найгірше, що ось уже місяць я ходила-говорила і думала, на скільки справжніми були оті мої перші враження, і чи, описуючи їх, я не піду аж надто далеко від самого перформансу. Аж ось серед неймовірної кількості інформації у стрічці Facebook натрапляю на коментар перформансу і розумію, що це – саме ті потрібні слова, які я шукала місяць:

“Ткань реальности моментами честно трещала”

Елена Самойленко

“Ходить и говорить” – російськомовна назва перформансу білінгвального поета Антона Полуніна, українською мовою прочитується як дія, що відбувається тут-і-зараз, просто перед глядачами, і коротко описує те, що відбувається на сцені.

Ходить/говорить – це своєрідна бінарна опозиція, яка імпліцитно включає в себе одну із найдавніших дуальних пар слово(“ходить”) / дія (“говорить”) . У перформансі вони існують як єдине ціле, коли одне плавно витікає з другого або в нього перетікає. Але цією характеристикою перформанс, природно, не обмежується навіть попри те, що у перформансі окрім тексту та музики не задіяно нічого… майже нічого.

Візуальну частину “Ходить и говорить” доповнювали костюми, пошиті Ольгою Лістуновою спеціально для “Ходить и говорить”. Як зазначив музикант і композитор Олексій Шмурак, дизайнер втілила у них власне бачення тексту, враховуючи побажання перформерів, але не більше. Як наслідок, глядач ще під час перформансу знайомився, водночас, із першим читацьким відгуком на текст, втіленим у костюмах.

Проте, саме наявність костюмів споріднює “Ходить-говорить” із театральною постановкою. Поспілкувавшись із Антоном Полуніним, я з’ясувала, що всі рухи на сцені, які здавалися імпровізованими, насправді – результат численних репетицій.

“Репетиції для даного перформансу – надважливі, адже необхідно узгодити не лише послідовнійсть дій, якість читання (тут дуже важливу роль відіграє режисер Дмитро Казаков) та сценічну поведінку, але й “відкатати” усі партії, зігратись, щоб на сцені усе виглядало якомога більш природно”.

Антон Полунін

До того ж, “Ходить и говорить” поїде містами України у рамках презентації книги Полуніна у такому ж вигляді. З тими ж костюмами і тим самим текстом. То чи можна класифікувати його до перформансу?

“Я не фахівець у перформансах… дідько його знає, що ми насправді робимо. Але, здається мені, грань між перформансом і театралізованим дійством не така вже й чітка. Крім того, в “Ходить и говорить” є кілька імпровізаційних шматків: моє соло, частина моїх барабанних партій. А багато з того, що грає Олексій Шмурак змінюється не лише від виступу до виступу, але й від репетиції до репетиції. Тобто повторити усе з точністю неможливо (та й не потрібно)”.

Антон Полунін

---

Антон Полунін [поет, музикант, видавець]

Антон Полунін

Ідея перформативних презентацій книжок серії “Лоція” належить… Кат його зна, кому вона належить. Здається, всі ми (я та Дмитро Казаков – видавці, редактори, укладачі серії), коли вирішили видати ці книжки, зрозуміли, що презентувати їх у нудному форматі “зустріч з автором, питання-відповіді, трохи читання” ми просто не зможемо.

Перший такого штибу перформанс був презентацією книги Дмитра Авер’янова “Стихотворения” (теж вийшла у серії “Лоція”). Спочатку ми думали, що Дмитро почитає вірші під якийсь незвичайний музичний супровід, тому попросили Олексія Шмурака написати для “презентації” музику. Але, прочитавши книжку, він так сильно захопився процесом монтажу текстів та музики, що створив щось на кшталт камерної опери.

Водночас ми займалися підготовкою фестивалю kyiv poetry week. Знову-таки, ми розуміли, що провести відкриття у звичному форматі не можемо (нам справді нецікаво виголошувати спічі про літпроцес, як це часто буває на відкриттях літературних фестивалів). Тому ми створили досить незвичне дійство [теж перформанс] opening. Так у березні 2016 в рамках ‘kyiv poetry week’ ми поставили одразу 2 перформанси. Тоді ми зрозуміли, що хочемо робити це постійно. Тому, коли черга дійшла до презентації моєї книги, ми вже не розглядали альтернатив перформативній формі.

Щодо конкретного сценічного рішення – ідея перформансу у форматі джем-сейшну належить мені та Олексієві Шмураку. Ми просто зрозуміли, що нам не обов’язково ділити ролі на “читців” і “музикантів”, адже ми обидва можемо виконувати партії на музичних інструментах, співати, читати. Це дозволило бути значно розкутішими в аранжуванні (можна застосовувати кілька інструментів водночас), музичній формі, загальній драматургії та сценічній поведінці (останнє теж важливо: у нас не виникає питання “куди подіти руки” чи “як стояти”, бо ми постійно зайняті грою на інструментах). Добре підтримують драматургію виступу мовні переходи. [Текст написаний російською та українською, оскільки мені цікаво досліджувати білінгвальний літературний простір].

Ідея застосувати в перформансі костюми належить Дмиртру Казакову.

Більшу частину музичного оформлення написав Олексій Шмурак. Я написав музику (ну і текст) до пісні “Сталін Кірова убіл” та керував її аранжуванням. Я також автор гітарного соло та частини барабанних партій.

Зводити тексти зі звуком було порівняно нескладно. Йдеться, власне не про тексти, а про текст: для перформансу я спеціально написав лібрето, до якого не включив жодної зі старих поезій (за вийнятком фінального вірша “Кто ты”). Я написав цілісний поетичний цикл з трьох частин, до тексту додав коментарі щодо музичної структури перформансу, якими Олексій Шмурак керувався під час написання музики.

 

[“Ходить и говорить” на YouTube]

 

 

 

 

 

*Лоція (від гол. loodsen — вести корабель)— посібник для плавання, який дає повний опис морів, річок.

Чотири AETHERи

Намагаючись вловити AETHER (або, принаймні, спробувати його зрозуміти і зробити на загал більш зрозумілим), презентований 16 вересня 2016 року під час Форуму Видавців у Львові, я поспілкувалася з чотирма авторами медіаколаборації про те, як вона формувалася, розвивалася і чим, власне, мала бути. Виявилося, що для кожного AETHER був чимось іншим.

[AETHER 1] : Михайло Жаржайло (поет)

 

Ідея AETHERy виникла з бажання щось зробити. Спершу це була зустріч двох поетів. Потім ми вирішили долучити музиканта, а тоді – додати відео. Спочатку ми говорили про зовсім інше.
Про щось готове, до кінця цілісне, про якийсь постановочний фільм.
І це мало називатися “все не так”. Мова у фільмі мала йти про побутові предмети, які змінюють свої функції. Але коли ми перебрали масиви текстів одне одного, то зрозуміли, що все саме “так”, тому назва і концепція не підходять.

У текстах Іри я побачив безпосередній зв’язок із моїми віршами через місце/час. Вона раніше мешкала у квартирі, де тепер живу я. Правда, зовсім недовго. І її поезії раніші або пізніші за цей період. Словом, ми відібрали тексти, що мали точки дотику. Під час репетицій ми постійно забували, які саме тексти обирали і в якому порядку їх мали читати. Тобто імпровізація, “колаборація в реальному часі” домінувала навіть на етапі підготовки.

Зрештою, ми визначилися, що хочемо зробити щось божевільне, сіли і, покресливши роздруківки, визначили порядок і почали проникати текстами в тексти. Подекуди виходили рядки, ніби складені в замок пальці.

Потім була репетиція, під час якої ми знімали відео, ще одна, під час якої тестували лайв-кодинг, і ще одна, під час якої ми писали звуки у трамваї. Десь на цьому етапі і підібрали назву. Ми навіть відкривали словник іншомовних слів, латинських виразів… Але колективне значення полягало в тому, що дійство, яке ми презентуватимемо, буде тут-і-зараз, щоб і ми, і глядачі могли його до кінця відчути. Як оголений нерв. Відео в реальному часі, програмування музики в реальному часі, читання і перемішування текстів у реальному часі (інтонаційна складова завжди різна, рух сценою, розстановка предметів, завжди різні). Було зрозуміло одне – це трансляція, ефір, AETHER.

Була репетиція, під час якої не працювали камери, натомість було записано сміх. До кінця ніхто не знав, яким буде відео, і чи вдасться знімати в реальному часі і вставляти ці шматки.

Але про дві інші складові, музичну та візуальну, я можу сказати лише пост-враження, бо побачив AETHER повноцінно лише раз. Власне, він і відбувся (повноцінно) лише раз – під час виступу в UNDERGROUNDі. І тривав на 10 хвилин менше, ніж під час репетицій.

 

[AETHER 2] : Ірина Загладько (поет)

 

Ірина Загладько

Ідея “Етеру” виникла ще взимку, коли я познайомилася з музикантом Юрієм Булкою.

За кілька тижнів ми вдвох зробили музично-поетичний перформанс в рамках фестивалю електроакустики Vox Electronica. Це видалося настільки вдалим, що мені захотілося ще, але вже чогось більшого. Щоб була не тільки музика, а й відео. І щоб вірш був не один, а багато. І щоб авторів теж було більше.

З Михайлом на той час у нас був досвід кількох читань “на двох”, але, на мою думку, “чисті” читання вже мало кого цікавлять. Поволі з’являються проекти, під час яких відбувається синтез мистецтв. В Україні цього поки дуже мало.

Мені як науковцю імпонує суміш мистецтва та науки – чогось творчого та відносного з чимось точним та строгим. Так у нашому проекті поєдналися ліричні вірші з програмуванням, алгоритмічною музикою. Частина проекту насправді відбувається в режимі реального часу: live coding (який можна бачити на одному екрані у виконанні Юрка), а також зйомка та обробка відео безпосередньо під час перформансу (другий екран у виконанні Романа). Адже чим складніше – тим цікавіше, особливо для самих учасників проекту. А коли ти зацікавлений, то викладаєшся на повну. Так і сталося. Нам усім було дуже цікаво працювати, готуватися, радитися, вигадувати та допомагати одне одному. У цьому і полягала “медіаколаборація”: об’єднання у спільній праці усіх нас задля створення медіа-мистецтва.

Мені здається, багато що робилося інтуїтивно, як імпульс після комунікації одне з одним, як вслухання в наші тексти, музику, налаштування на одну хвилю, вихід у спільний для нас чотирьох ефір.

Спершу слід було обрати тексти. Михайло обирав мої, які, на його думку, якось співзвучні з його, а я – обирала його тексти, які зрезонували мені з моєю творчістю. Ми читали одне одному свої тексти, читали тексти одне одного, вголос, мовчки, знову і знову. Один вечір – і все було готово. Поезії дуже легко піддалися цьому експерименту, їх виявилося не складно комбінувати. Це я також пояснюю тим, що нам справді вдалося налаштуватися на спільну хвилю.

Ірина Загладько читає поезії на тлі livecode, генерованого в режимі реального часу Юрієм Булкою

Уже потім ми кілька разів читали тексти Юрку та Роману, щоб хлопці змогли вловити загальний настрій. Тоді почалися репетиції з музикою, Юрко зробив деякі заготовки, і щоразу намагався їх трансформувати інакше, щоб знайти те, що пасуватиме найбільше.

Відео з’явилося останнім. На основі побаченого і почутого на репетиціях, Роман створив відеоряд, який зміг підсилити атмосферу дійства. Саме відео частково було змонтоване зі зйомок наших репетицій. А його обробка під час події – це певною мірою «дія згідно з обставинами» – Роман вловлював настрій, що панував на сцені, звук, що лунав з колонок, і тут-таки змінював відеоряд.

І хоча в нас було все продумано і впорядковано, та вже під час AETHERy ми дозволили собі ще трішечки імпровізації.

Попри те, що створення перформансу забрало багато часу і сил, найскладнішим у процесі підготовки стало вигадування назви.

Етер або ефір – поняття древнє і не зовсім однозначне. Колись філософи так називали п’яту стихію в природі, а до початку ХХ століття науковці так називали гіпотетичне середовище, в якому поширювалися радіохвилі та світло. Це слово і досі використовується на позначення теле- та радіомовлення. І всі ці визначення добре характеризують наше прагнення створити власний простір, у якому будемо ми, і куди на час AETHERy потраплять наші глядачі.

AETHER – назва саме перформансу, а “медіаколаборація в реальному часі” – назва всіх нас як творчої групи.

 [AETHER 3] : Роман Гайдейчук (художник, автор відео)

 

Роман Гайдейчук

AETHER почався з текстів і бажання Ірини зробити міждисциплінарний проект, чи радше проект на перетині дисциплін.

Отже спершу всі все обговорили і вирішили робити проект, де все виконуватиметься наживо для кращої взаємодії з публікою і для взаємодії дисциплін між собою.

Далі було читання текстів та експерименти Юрка з музичною частиною. А я тим часом фільмував фрагменти репетицій, так минули кілька зустрічей, після яких я зрозумів, яким може бути відеоряд.

Спершу AETHER планували в іншому місці, але Форум вже визначив UNDERGROUND, і це також зіграло неабияку роль. Я слухав вірші, читав вірші, думав над сенсами і ритмами, слухав музику, ходив дивитися приміщення. Спершу були проби в одному приміщенні, далі – в іншому. І якби ми залишилися там, де планували, то це був би зовсім інший AETHER.

На мою думку, кінцевий продукт вийшов досить вдалим, хоча важко сказати, якою була загальна картинка – я все бачив зі свого екрану.

У моїй практиці були і, думаю, ще будуть проекти, у яких задіяні митці з різних царин.
Особливість подібних проектів – колективна режисура. Немає однієї людини, яка диктує свої правила і вирішує все.  Під час підготовки до AETHERу ми постійно все обговорювати. Кожен висловлював власну точку зору.

Я помітив, що на Форумі Видаців було не так багато перформансів. І це зрозуміло: у Львові щовересня проводять школу перформансів серед візуальних художників, тому багато цікавих проектів відбулося в межах цієї школи і Тижня Актуального Мистецтва, що, до речі, проходив паралельно з Форумом Видавців.

[AETHER 4]: Юрій Булка (музикант, автор live-code)

Юрій Булка

Ми випадково познайомилися з Іриною на показі фільму про електронну музику. Згодом виникла ідея спробувати зробити щось, що б поєднало електронну музику і поезію. З цього виникла композиція «I am saying», яку ми виконали у квітні на фестивалі Vox Electronica у Львові. Але там абсолютно весь електронний звук виникав з трансформованого в живому часі голосу Ірини.

Тоді Ірина запропонувала спробувати зробити щось подібне, але, водночас, зовсім інше, разом із Михайлом та Романом. Так ми поступово всі разом прийшли до Етеру.

Одна з ідей, яка виникла на самому початку, полягала в тому, що ці три сфери — відео, звук і текст, — будуть майже цілком автономними й існуватимуть як паралельні шари AETHERy. Звісно, у відео та музику проникали Ірина з Михайлом, але вони не могли контролювати сам процес проникнення. Ми навіть записали, як вони читають свої тексти в трамваї, обриваючи і перефразовуючи одне одного, — і я додавав елементи цього запису під час їхнього виступу.

Загалом, модель взаємодії відео, музики й тексту можна описати як «взаємність через нелаженість». Натомість, Ірина з Михайлом повністю «перепрограмували» свої тести і зробили з них нероздійльне ціле, яке вже не є простою сумою частин.

Для AETHERy я писав музику, яку мені приємно й цікаво створювати. Мабуть, так можна сказати про творчість кожного з нас. І хоча за освітою я – музикант, не менш важливою частиною мого життя є новітні технології і програмування. Крім того, я від початку хотів створювати електронну музику в режимі реального часу і мати достатньо свободи для імпровізації на сцені. Традиційні програми для електронної музики часто накладають якісь свої моделі роботи на музиканта, від яких я хочу звільнитися. Тому використовую програмування в середовищі SuperCollider, яке створене спеціяльно для елекронної експериментальної музики наживо.

Існує навіть окремий міні-жанр такої музики, який має назву sctweets — музики пишуть композиції, програмний код яких повинен поміститися в один твіт. З цього виникають доволі цікаві речі.

У певний момент я почав експериментувати з livecoding, коли код музичної композиції не готується заздалегідь, а пишеться на сцені під час виконання. Так було й на AETHERi, за винятком кількох елементів, які я приготував, щоб скоротити час на підготовку перед виступом (у нас було лише 15 хвилин, щоб все під’єднати й запустити).

До AETHERу я робив багато інших цікавих проектів. Одного разу зробив композицію, яка складалася з картонної коробки з прорізами і фотосенсорами всередині — коли на неї світити ліхтариком з різних боків, виникали різні звукові явища. Виступ полягав у тому, що я грав на цій коробці двома велофарами.

Можна сказати, що для мене кожна поява на сцені — у певному сенсі перформанс, оскільки мені важливо, щоб було достатньо свободи під час виступу, а дія була зосереджена на «цьому моменті і цьому місці». Особливо коли йдеться про livecoding та імпровізацію. Мене також цікавить сфера інсталяцій та інтерактивних мультимедійних творів, які виявляють себе через взаємодію і не є фіксованими.

Досвід AETHERy — взаємодія з іншими формами мистецтва — це ситуація, в якій я люблю перебувати. Мені дуже сподобалося те, що в обох випадках («I am saying» і «AETHER») текст і голос були надзвичайно гнучкими і пластичними елементами цілого, а не якимось фіксованим «літературним першоджерелом».

Також ви можете ознайомитися з іншими матеріалами про AETHER:

Оглядова стаття про AETHER

Сторінка події у Facebook

29 хвилин AETHERy на YouTube

Уривок з AETHERy на YouTube

Після AETHERy

‘Коли вимкнули світло, всі у залі замовкли, ніби їм зовсім вимнули голоси. І лише дівчина, яка сиділа поруч зі мною, прошепотіла: “Зараз почнеться…” І почався AETHER’.

із нотаток про Форум Видавців у Львові
запис від 16.09.2016

AETHER – медіаколаборація у режимі реального часу, яка відбулася 16 вересня у рамках 23 Форуму Видавців у Львові у пабі UNDERGROUND. Учасників AETHERy було лише четверо: 2 поети: Ірина Загладько та

Афіша AETHERy

Михайло Жаржайло, художник Роман Гайдейчук і музикант Юрій Булка. І вони зробили AETHER.

Формат “медіаколаборації”

AETHER, фактично, був перформансом, але після перегляду стає зрозумілим, чому замість звичного “перформанс” використали нове для нас слово “медіаколаборація”.
Поняття перформанс – надто абстрактне. Українські поети у нього вкладають надто багато значень: хтось танцює з бубном, хтось = кричить у темній кімнаті, третій просто читає тексти з аркуша у мікрофон і так само називає це перформансом. Цей термін надто абстрактний.

Тоді як на сцені під час AETHERy насправді відбувалася медіаколаборація – співпраця представників різних мистецтв: читали тексти Ірина Загладько і Михайло Жаржайло, на одному екрані транслювалося відзняте Романом Гайденчуком відео (на якому, знову ж таки, читали тексти Ірина і Михайло), на другому – програмний код, який генерувався у режимі реального часу, і запускав відповідні звуки із фонотеки (робота Юрка Булки). Таким чином, навіть якщо найближчим часом з’являться афіші AETHERу, глядачі побачать зовсім інший перформанс. Інша музика, інше освітлення створять інші акценти, тому поезія щоразу звучатиме по-новому.

Взаємопроникнення

Перше, що впадає в око, – взаємопроникність текстів. Рядки поезій Ірини Загладько спливають у поезіях Михайла Жаржайла і навпаки.

Михайло Жаржайло “музика яку колись слухали інші”.Чорновик AETHERy

Голоси поетів накладаються так само, як їхні тіні на екрани позаду, на яких ті ж поети читають ті ж тексти, але без звуку. Михайло та Ірина рухаються сценою і їхні тіні іноді зникають з екранів, залишаючи глядачам тільки картинку-фікцію і програмний код, самі ж продовжують читати тексти із напівтемряви.

Михайло Жаржайло

Кожне нове повернення в освітлений простір, витрворює нові смислові ряди на екранах позаду.

Однієї миті синій екран із програмним кодом заступає тінь Михайла і вносить хаос у прорядковану програмістом систему, в той же час цей код з’являється на обличчі поета, роблячи його самого частиною цієї системи і цієї програми, частиною цього коду.

Іншої миті екран із відеочитаннями заступає тінь Ірини. І ось уже перед глядачем постає зовсім інша картина: цього разу у променях проектора розчиняється Ірина, натомість її тінь вступає у діалог із нею самою, але з минулого, тією Іриною, яка читає власний текст (ми не знаємо цього напевно, бо звук іде лише з мікрофонів та програми Юрія Булки).  Але з них двох на екрані справжня саме тінь.

А вже наступної миті поети роблять кілька кроків сценою і на екрані залишається двоє: Ірина, яка так само  беззвучно читає свої тексти, і тіні поетів, злиті в одну.

На сцені: Ірина Загладько і Михайло Жаржайло. За комп’ютером Юрій Булка.

Я недарма зосередила так багато уваги на грі світла і тіней у візуальному ряду. Вони – частина сукупного зображення, яке сприймає глядач. А те, як ми бачимо тіні поетів, залежить від того, під яким кутом на них падають промені світла з проекторів, а також від точки спостереження.

Тому щоразу під час перегляду кожен буде бачити свій AETHER. Більше того, у двох глядачів, які сидять поруч, рецепція гри світла і тіней на екранах буде різною. І це робить кожне сприйняття цілком унікальним.
Наприклад, один зі знімків зафільмував ту мить, коли тіні поетів зливаються, але під кутом, з якого відбувалася зйомка, здається, що зі спини Михайла ростуть крила.

І це витворює принципово інші значення, ніж закладали тексти, ніж додав до них відеоряд і музика. І головне – ці значення повністю залежать від точки спостереження. Отже, від самого рецепієнта, горизонту його очікувань і готовності сприймати AETHER таким як він є, з усіма можливими реальними і досить ефемерними значеннями, які з’являються у процесі перформансу, можливо, лише на кілька секунд.
Власне, усе вищезазначене – не більше, ніж точка зору. Але точкою зору буде також і будь-яка інша рецепція. Навіть рецепція усіх його авторів, оскільки у даному випадку жодна думка не є остаточною, бо жодне бачення не є повним.

Уривок AETHERy

Зайвим буде наголошувати, що цю медіаколаборацію неможливо відтворити. Навіть попри те, що тексти і відео залишаться такими ж, але кут падіння променів проекторів буде змінюватися, як наслідок, сукупне зображення буде щоразу іншим. І воно так само індивідуально сприйматиметься глядачами, залежно від точки спостереження. Також зміниться аудіоряд, оскільки програма, яка обирає звуки із медіатеки, робить це у випадковому порядку. Тож не лише сукупний візуальний ряд, але й сукупний звуковий ряд щоразу буде іншим.
Отже, кожен наступний AETHER буде не реплікою, а новою дією. Це і відрізняє його від театралізованих постановок, які часто називають перформансами: перформанс неможливо повторити, тоді як театралізоване дійство легко надається до реплікації.

Безвідносно до теорії, AETHER показує якісно новий рівень взаємодії між автором, текстом і глядачем. Фактично поети на сцені існували у трьох вимірах: реальні особистості/їхні тіні/герої відеоряду. Водночас, через можливу множинність інтерпретації, і взаємопроникнення текстів, ні Михайло, ні Ірина, не можуть контролювати тих смислових значень, які з’являються у під час сприйняття поезій глядачами. Бачення авторів перестає бути остаточним, абсолютним, єдиноправильним, а отже, стає лише одним із багатьох, тому їхня рецепція AETHERy – теж рецепція глядача, який спостерігає зі сцени. Те саме стосується автора відеоряду художника Романа Гайдейчука та автора музики і програмного коду Юрія Булку.

Чим далі я занурююся в аналіз AETHERу, тим ефемернішим він мені видається. Але тим чіткіше я усвідомлюю, що сам AETHER – це не тексти, і не відео, навіть не музика чи звучання голосу – це ті додаткові сенси, що з’являються на стику. Безпосередньо під час медіаколаборації “в режимі реального часу”, оскільки поза ним AETHER не існує.

Звісно, залишилася фото- і відеодокументація, чернетки і програмний код, але всі ці елементи в сукупності не дадуть цілого.

AETHER – це щось “між” словами, літерами, розділовими знаками, відеорядом, звуком і голосом. Воно на 45 хвилин з’явилося в UNDERGROUNDi і не існує поза тими 45 хвилинами.