Семінар творчої молоді
“СТМ” – Семінар творчої молоді, який традиційно організовує видавництво “Смолоскип”.
У рамках семінару учасники можуть відвідати лекції (наприклад, Тетяни Трофименко чи Оксани Забужко), презентації, взяти участь у дискусіях і політичній грі, зйомках фільму та постановці перформансу.
Учасники Семінару творчої молоді-2017
Від автора: Якщо вам до 35 років і ви не маєте зеленого поняття, що таке СТМ, то наступного року просто поїдьте. Проїзд, проживання і харчування коштом організаторів.
Перформанси на СТМ
Останні кілька років на семінарі працювали перформанс-групи, які за 3-4 дні на самому семінарі ставили перформанси за творами сучасних поетів (учасників СТМ або лауретів Літературного конкурсу видавництва “Смолоскип”).
Від автора: якщо раптом і про конкурс не чули, то можна почитати тут.
Дарина Гладун. Фото Лесика Панасюка
На СТМ-2017 було два режисери: Дарина Гладун (автор статті) і Катерина Рудик. Усім охочим запропонували надіслати кілька власних текстів, на які під час семінару мали поставити перформанс(и). Далі режисерки обрали собі порівну поетів і почали працювати з ними. Обирали за принципом “бачу, що з цього можна зробити” і “не бачу, що з цього можна зробити”. І потім шляхи режисерок розійшлися, оскільки Дарина Гладун хотіла ставити перформанс-полотно, під час якого тексти або уривки текстів авторів поєдналися б і перетворилися на самостійний текст. Катерина Рудик обрала інший підхід і ставила перформанси-мініатюри (на текст кожного автора перформанс ставили окремо).
“У ліс”. Початок
Перформанс моєї групи отримав назву не одразу. Спершу була музика. Точніше, був Микола Гуменюк з гітарою, який запропонував для супроводу перформансів авторську музику.
Микола Гуменюк. Фото Дарини Гладун
Микола дав мелодії на вибір, але вони так гарно перетікали одна в одну, що я вирішила брати всі і робити поетичне полотно так само, як Микола може зробити з мелодій полотно музичне.
Далі постало важливе питання: як концептуально об’єднати метафізичні тексти, гітару і дерадянізацію (головна тема СТМ-2017, якій так чи інакше мали підпорядковуватися усі заходи в рамках семінару). Адже не можна використовувати мелодію просто тому, що вона є. На додачу, у текстах поетів було не так багато спільного… А потім я прочитала вірш Анни Ютченко про ліс:
ліс танцює наді мною
як сніг
танцює наді мною
як слід
І для мене стало очевидним, що дерева мають об’єднати всіх нас.
У Лесика Панасюка ціла збірка називається “Справжнє Яблуко”, у Миколи Гуменюка у збірці є “дерев’яний” розділ “Заласся”, у Вікторії Фещук так само багато дерев, а в добірці Андрія Тужикова відчувалася така ж тривога, як у текстах Анни Ютченко, у мене взагалі скоро вийде збірка “Рубати дерево”… Словом, я зрозуміла, що дерева нас об’єднують. І ми всі разом маємо стати лісом.
Тоді ж почала обирати поезії чи навіть шматки поезій різних авторів так, щоб вони стали цілісним текстом. Мені допомагала Вікторія Фещук. І на це пішло майже дві доби. Я кажу “доби”, бо раніше 1 ночі ніхто з нас не лягав.
Хоча навіть тоді ми не до кінця розуміли, де “У лісі” буде дерадянізація, бо ввести її у форматі червоних хустинок – спаплюжити глибокі тексти бутафорськими символами, а залишити поза увагою – не виконати умови семінару.
Лесик Панасюк. Фото Дарини Гладун
Виникла ще одна проблема: Микола Гуменюк фізично не міг читати власні тексти, оскільки він мав грати на гітарі. В той же час Андрій Тужиков був задіяний як організатор і не мав часу на репетиції. Тому вирішили обрати акторів серед учасників. Ними стали Олександр Ткачинський (читав тексти Миколи Гуменюка) та Олександр Кучеренко (читав тексти Андрія Тужикова).
Власне, таким і був би “У ліс”, якби організатори не вирішили прикрити білу стіну лекторію величезним запилюженим радянським килимом (“для селфі”).
Він нависав над всіма нами як монументальне полотно ХХ століття.
Побачивши його, я зрозуміла: ми маємо прибрати килим зі стіни. Що б ми не робили на сцені чи поза нею, але цей килим не повинен більше висіти. І насправді, першим завершеним шматком сценарію стала частина про занесення килима, де поети сваряться через його вагу, але несуть, бо “так треба”, “так сказали”, “мій батько заносив цей килим”, “мій дід заносив цей килим”… Килим став символом усього радянського, що ми несемо за собою. Ми вносили його під гімн “УРСР”, а разом із ним вносили ціле століття таким, яким його запам’ятали наші близькі, яким ми бачили його в підручниках з історії.
І якщо подумати, що спільного мають ліс, Радянський Союз, поети, то, можливо, ви згадаєте про Биківню. А може, про якісь інші місця. Хтось – про ГУЛаг. І все це – репресії, які нівелюють особистість.
Фото з перформансу. Згори донизу: Лесик Панасюк, Вікторія Фещук, Олександр Ткачинський, Анна Ютченко, Олександр Кучеренко, Дарина Гладун
Так основний текст (із поезіями) “У ліс”а отримав поділ на 4 частини:
1) поетів везуть на допит (вони не знають, куди, навіщо, що буде потім, лише відчувають тривогу і неминущість “лісу”);
2) допит;
3) розстріл;
4) смерть.
І якщо тисняву шість поетів можуть показати самостійно, то допит і розстріли має проводити “хтось іззовні” – частина отого безжального механізму “рівності”. Його втілила Яніна Дияк, яка дуже допомогла також зі сценографією окремих частин.
Загалом перформанс був мінімалістичним. Із реквізиту актори/поети мали хіба червону стрічку, яка падала після команди “вогонь”. Акцент, натомість, зробили на костюмах – чорних светрах/тенісках у чоловіків і сукнях у горошок у жінок. Прості і витончені поети-інтелігенти – ось хто постав перед глядачами.
Щодо допиту, розстрілу і показу смерті, то в нагоді став простір лекторію. Позаду глядачів, навпроти сцени, були темні сходи на другий поверх, обрамлені білосніжними стінами. Після розстрілу поети фактично “йшли в небо”. І вже там, на сходах, говорили свої останні слова.
але не на часі
ми всі не на часі
і я зі своїми словами
і я
зі своїм тобою
що важимо ми удвох
проти всіх воєн
але й після них
чи станемо щось важити
На цьому завершилася поетична частина перформансу. І настав час… виносити килим. Залишити усе радянське в минулому… Але навіть це поети роблять лише за наказом наглядача. Перформанс, отже, підважує дерадянізацію як явище, яке позначене зміною лише зовнішньої атрибутики, і стверджує: поки є люди, згодні коритися, будуть люди, які віддають накази.
Радянський Союз – не країна на мапі і не набір символіки, це – спосіб мислення. І доки ми не приберемо його з наших голів, жодної дерадянізації не відбудеться. А ми приречено тягатимемо килим, бо “так треба”.
За лаштунками “лісу”
У нас був конферансьє, який оголошував “власне” перформанс і “закривав” його – Анастасія Євдокимова. Її участь була необхідною і витікала з логіки дії: у театрах СРСР завжди мав бути конферансьє. Без нього взагалі нічого не починалося. Навіть концерт Воланда. Звісно, “Майстер і Маргарита” – не історичний документ, а таки художня література, та в ньому Булгаков показує радянське суспільство “у всій його сірій величі”, і від того, як конферансьє оголосить людей на сцені, повністю залежить сприйняття виступу глядачами… Але це я кажу осмисливши перформанс. А під час створення усе було так: тема – дерадянізація => має бути конферансьє. І Настя чудово впоралася.
Килим для селфі. Фото Дарини Гладун
Слід сказати, що винести килим було найважче. Він тяжкий, великий, запилюжений і брудний… Я подерла об нього лікоть. Ми змогли підняти його всі разом, але сам би жоден із нас точно не впорався. Під час підготовки до перформансу ми сумнівалися, що взагалі зможемо підняти килим і навіть думали, чим його замінити: величезною каструлею з їдальні або іржавим металевим вішаком. Та Лесик Панасюк сказав, що тоді вже ліпше вийти і зізнатися, мовляв, ми мали виносити килим, бо це – символ радянськості. Але він важкий. Тому уявіть, ніби ми виносимо важкий килим… Та й таке...
І якби ми не змогли підняти килим, то глядачі побачили б зовсім інший перформанс.
Побути “У лісі”
Для мене “У ліс” став випробуванням. За 4 дні з чистого аркуша треба було зробити полотно ХХ століття. І під час підготовки я зрозуміла, чого мені як режисеру бракувало раніше: команди. Миколи Гуменюка, який підбирав музику під сценарій, Віки Фещук, яка допомагала вибирати костюми і компонувати сцерій, Яніни Дияк, яка взяла на себе добрий шматок сценографії, Лесика Панасюка, який допомагав швидко зорієнтуватися з освітленням і звуком перед виступом і продумав, що робити “раптом щось піде не так” (а багато чого пішло не так, але глядачі про це не дізнаються ніколи). Не вистачало Діани, яка за кілька хвилин перед виступом погодилася взятися за звук. Олександра Ткачинського та Олександра Кучеренка, які викладалися на репетиціях.
Мені було дуже цікаво і приємно працювати з новими людьми і я вдячна організаторам СТМ-2017 за те, що надали мені таку можливість. Загалом, семінар – благодатний грунт, на якому поети, прозаїки, сценаристи, режисери, фотографи, оператори, журналісти, політологи можуть не просто познайомитися, але й робити насправді сильні мистецькі акції.
Подивитися відеодокументацію перформанса “У ліс” можна на офіціному каналі видавництва “Смолоскип” на Youtube.
Приємної дерадянізації!
Дарина Гладун
Daryna Gladun 