Гемінгвей у полі

У літературному житті настав період осінніх презентацій і нескінченних дощів.
Перформери відпочивають до наступного фестивалю. Тому я вирішила згадати літо і “Сніги Кіліманджаро” – літературний перформанс, що відбувся 7 липня 2016 року у рамках Off-Stage Festival Osten Saken.

Вперше про твір Ернеста Гемінгвея “Сніги Кіліманджаро” я почула на парі від письменника і художника Анатолія Дністрового. Я не читала її, як і більшість книг, про які він говорив, але тоді, роки три тому, подумала, що раз Дністровий радить, то треба. Так і лягли “Сніги Кіліманджаро” на купу до решти “треба” поруч із “Прощавай, зброє!” та “Сієстою” того ж таки Гемінгвея. Так само, як і передивитись усі старі фільми за його творами, бо “Вце ж класика!” (Анатолій Дністровий).

Кадр із фільму “Сніги Кіліманджаро” (1952)

Аж ось бачу серед фестивальних заходів анонс “театралізованих читань” “Снігів…” і розумію, що якщо в житті взагалі бувають знаки, то це – він.

---

4:44 ранку. Миронівці. Руїни садиби Остен-Сакен.

Режисер Олексій Доричевський зібрав усіх нас (як не дивно, усіх нас налічувалося зо два десятки попри те, що була майже п’ята ранку останнього фестивального дня і спали ми години зо три). Актори, такі ж сонні, як і глядачі, перемовляються між собою:

– А Льоша тобі пояснив, що робити?
– Ну як… Сказав походити трохи.
– Де походити?
– А я знаю?

Мовчки до нас підійшов Олексій, окинув усіх поглядом, трохи постояв, і пішов у бік наметового містечка.

Ніхто не знав, чи слід іти за ним. Тому всі стояли.

5:00

Режисер таки повернувся із кількома акторами. І пішов за межі фестивальної території.

– Нам іти? – запитав хтось із присутніх.
– Чи чекати?

Ми стояли так, поки не побачили, що Олексій відійшов досить далеко і, вочевидь, не збирається повертатися, тому рушили за ним.

Мовчки йшли трасою, перемовляючись між собою про те, куди він нас веде. Бо всі (і актори теж) думали, що театралізована читка буде на сцені.

Ми вийшли у поле.
Світало. Але сонця ще не було видно.

Минуло ще кілька хвилин. Почали жартувати про Моісея, який так само обіцяв, що все буде швидко, але тут наша подорож і скінчилася, бо Олексій зупинився і сів у траву.
Глядачі і актори почали розкладати каремати.

Режисер зачекав, поки всі вмостяться, і почав читати.

Олексій Доричевський (режисер, актор, організатор фестивалю)

Текст Гемінгвея мандрував між нами. Олексій іноді, читаючи, відходив далеко і ми перешіптувалися, чи не піти і нам за ним? А раптом він знову кудись нас веде? Але режисер/актор/перформер Олексій Доричевський щоразу повертався.

Сходило сонце, а ми слухали історію про те, як у засніжених горах від гангрени помирав чоловік. Поруч із глядачами сиділи актори. Дехто заснув (бо спав до того лише три години, а перед тим цілий день грав у спектаклях), але більшість сиділа і уважно стежила за найменшими рухами Олексія, боячись пропустити момент, коли потрібно буде йти звідси.

Олексій розкидав прочитані листки. І коли останній ліг на траву поруч із іншими, режисер просто встав і пішов. Так само мовчки, як і на початку.

Сонце зійшло досить високо.
У занедбаному полі почали сюрчати цвіркуни. І я пам’ятаю це досі, бо тоді, вперше за літо їх почула.

Актори/глядачі сиділи поруч. І різниці між ними не було жодної: кожен напевно не знав, чи повернуться Олексій цього разу.
За кілька хвилин хтось сказав: “Мабуть, все”. І ми почали збиратися.

Пам’ятаю, ми вийшли з поля у якомусь дивному піднесеному настрої, повними сил та енергії. На годиннику була шоста ранку.
Ще година до йоги. І ми (я, поет Ігор Мітров, актори Наталія Ворожбит, Євгенія Відіщева та інші) довго говорили про “Сніги Кіліманджаро” (до йоги, після йоги, замість йоги). Ми ділилися враженнями.
Я запитала, чи був хоч якийсь сценарій, але його не було. Лише текст Гемінгвея, який розлетівся мироцьким полем.

Тому зараз, у час літературно-перформативного штилю, я згадала саме про цей перформанс. Не думаю, що його можна класифікувати як “геппенінг”, оскільки залучено все-таки було порівняно небагато людей. До того ж, на фестивалі були більш потужні геппенінги, під час яких місцеві катали дітей і акторів на машині і купували їм морозиво.

Якщо говорити про суто формальні акценти, які розставив Олексій, то в основі перформансу була покладена не дія, і не слово, а елемент несподіванки. Так, “Сніги Кіліманджаро” розгорталися і в просторі, й у часі, ще відтоді, як ми, сонні, прийшли на руїни панського маєтку і виявили, що читань на сцені не буде. І все, що було далі: дорога, поле, світанок, цвіркуни, повернення до наметового містечка окремо від інших (кожен із власними роздумами). Але напругу тримав саме елемент несподіванки. Ми уважно слухали текст, спостерігали за Олексієм, оскільки не знали, чи повернеться він наступного разу. Так само ми дослухались до долі героя тексту: чи помре він? Чи наступного разу, коли у його спогади про минуле увірветься реальність, він буде жити? Чи прилетить гелікоптер? Чи одужає чоловік? Чи ми почуємо його останні передсмертні хрипи?

Усі ці питання тримали нас (глядачів і акторів) у напрузі до останнього слова. І навіть опісля.

Щодо фестивалю в цілому, то під час нього відбулася дуже важлива річ: проникнення мистецтва у публічний простір. Ця дорога, це поле, ці руїни ніколи раніше не сприймалися місцевими як простір, де в принципі можуть відбуватися вистави. Уже вдень, коли на фестиваль прийшли місцеві жителі і запитали, що ми робили у полі, то, пам’ятаю, один хлопчик сказав: “У полі кіз пасуть, а не книжки читають”.

Фестиваль Osten Saken переніс мистецтво зі сцени на ґрунт.

Принаймні, жителі Мироцького побачили, що мистецтво буває різним. І хоча дорослі поставилися до експериментів досить скептично, але діти були просто у захваті від усього, що відбувається. Хочу вірити, що років за 10 на черговий фестиваль Osten Saken прийде місцева молодь, яка виросла з усвідомленням того, що мистецтво може бути де завгодно і яким завгодно, що воно не аж таке далеке і недосяжне, як видається спершу.

Думаю, таких фестивалів і таких заходів із захоплення публічного простору митцями має бути значно більше.